Логин:
Пароль:
 
 
 
Мій ангел..
Анна Незборецкая
 


Він ввійшов надто тихо в кімнату. Я б сказала дуже. Денне світло так гарно падало на моє стомлене обличчя та на бліді губи. В очах більше не було життя, та й не треба воно.
-Аню? - тихо я почула до болю знайомий чоловічий томний голос. І в ті хвилини апатія минала..
-Кірю, це ти? - пошепки сказала я, та прокотилася перша сльоза, а потім додала :-ти прийшов.. Як ти опинився тут?
-Давай все по порядку, добре? Він сів на стілець поруч, а я не зводила погляд від жодного його руху. Я знала, що скучила. Легка посмішка на його обличчі розвіювала сум мій, як сніг..
-Що таке? - поклавши свій рюкзак і взявши мою руку запитав він.
-Апатія, Кірю. Знаєш, я більше не хочу жити.. Мені здається, я нікому не потрібна. Усе болить, Кірю, геть усе. Душа.. Все згорає.. Одна за одною з цією проповіддю я пускала сльози, а він на мій подив посміхався.
-Знову плачеш? Вперше, як я тебе побачив ти геть вмирала.. А зараз ти жива, Аню.
-Кірю, я так рада бачити тебе, прошу прости мені, прости..
Я прижалась до його плеча і почала ридати.. Я знов відчула цей запах весни, як дивно.. Але він не був в білому як тоді.. Та й здавався мені більш чоловіком.
-Ну все тихо, тихо.. Тихо, чуєш? Нехай собі йдуть і весна і осінь, проводи, потяги, відстані, люди... Нехай все йде, чуєш? Хочеш я потішу тебе? Він взяв моє обличчя обома руками та нагадував мені в ту хвилину, наче малу дитину, тішну життям. Ти знаєш, що скоро буде? Сніг.. Зима.. Новорічні свята..
Я посміхнулася.. Врешті решт він потрапив в точку, яку я так любила.
-Апатія це не смерть, Аню.. Нехай йдуть, ти мене чуєш? Прошу, почуй як колись.. Його погляд став дуже сумним, як в безпритульного собаки..
Витерши сльозу я сказала :
-Ти пам'ятаєш, як я вперше почула тебе, справді? Кірю, скільки часу минуло, а ми з тобою знову побачились і я знов хвора.. Апатія дуже сильно взяла мене, розумієш? І ніщо не врятує мене, навіть ти, на жаль.. Я до торкнулася до його обличчя однією рукою, а він потопав у ній.. А я пустила сльозу та з посмішкою дивилася на свого ангела - охоронця.. Любого..
-То я дарма прийшов?
-Звичайно, ні.. Я побачу тебе зараз, можливо, в останнє, мій Кірю..
Двома руками, я взяла його руки..
-Знай, я завжди кохала тебе, навіть, якщо забувала про це..
-Я знаю.. - пошепки сказав він і з сльозою на обличчі..
-Як ти прийшов сюди?
Він лиш посміхнувся..
-Засни, Аню, лягай давай, люба..
Він підправив мені подушки та обережно мене поклав тримаючи руку, а потім поцілував в чоло, прикривши теплою та м'якою ковдрою.
-Я обіцяю тобі ти мене ще побачиш.. Твоя безкінечна та цінна любов до мене це заслугувала, як ніхто інший.. Ти заснеш.. Поки спатимеш в твоєму серці проростатиме надія, як паросток, який викорчує апатію .. Я обіцяю тобі, слово даю своє - це мине..
А як прокмнешся, як захочеш то мене побачиш..
В той момент, я неначе нагадувала його дитину, над якою трусився батько.. Певне, що мені цього не вистачає.. Він поцілував мене в чоло ще раз. Це єдиний дотик який відчула в останнє.. Стуливши повіки.. Я не знаю коли прокинусь.. Та так рада бачити його.. Не знаю чи довго він ще пробув в лікарні, в моїй кімнаті.. Я не знаю.. Лиш холод на руках відчула, а значить вже зима, сніжинки за вікном.. І моя порожня палата.. Я не знаю, як довго буду спати.. І, можливо, бачила його в останнє.. Та дякую Богу за цю зустріч.. Можливо, я подолаю недуг, як сказав мій ангел.. Можливо..

© Copyright: Анна Незборецкая
Перейти на страницу автора

Версия для печати
 
Жанр произведения: Мемуары
Количество отзывов: 0
Количество просмотров: 21
Дата публикации: 26.10.18 в 22:16
 
 
Рецензии
Только зарегистрированные пользователи могут оставлять комментарии.Нет ни одного комментария для этого произведения.
 
   
   
© 2009-2018 Stihiya.org. Все права защищены.
Гражданско-поэтический портал.
Rambler's Top100