Логин:
Пароль:
 
 
 
Прекрасна балерина..
Анна Незборецкая
 


~~
Я дуже сильно запам'ятала цей день. Осінній, такий холодний, та здавалося, що звичний, як всі ті, з якими я тримаюсь за руки кожного дня. В моїй сумці, яка була вже зовсім подертою, було так багато різних паперів та справ, що це і свідчило про мою професію - адвоката. Скоро на поріг вже мали стукати новорічні свята у двері, але мені зовсім було не до них. В голові лиш існувало купа роботи та мрії про бажаний сон. Моя візитка на грудях, пейджер, також свідчила, що я тільки зі своєї роботи. Адвокат - Інга Цвітанська. Моя посада вимагала строгості та тональності, тому, навіть, цей дріб'язковий пейджер здавалося, теж мав значення. Але зараз думки про роботу трохи розхмарилися і я сиділа у людному кафе, яке було у Києві поруч з майданом Незалежності. Вікна буквально виходили на цю площадь і там теж було людно. Всі люди, які оточували мене здавалися такими яскравими, усміхненими, що в  моїй голові народилась думка, що я вбрана в надто темні відтінки та кольори. Про це свідчив теплий чорний светр, а поверх нього строга сіра, без ніяких принтів сукня, обвита чорним тоненьким римішком. Хоча здавалося, що лиш погода підтримує мене, бо певне що було на дощ. Хмари, які були насупленими, так щільно пролягали одна до одної, що думалось, зараз з неба рине перша крапля дощу. Можливо, моєму настроєві зараз цього і хотілося. Навіть, кожаний червоний диван, на якому я сиділа, здавався звичайно ж яскравішим за мої темні балетки. Але зараз я дала волю всім думкам, кожна із них кудись пішла, і я просто сиділа чекаючи на свою подругу дитинства - Марту,замовивши, у досить симпатичного брюнета - офіціанта маленьку чашечку міцного еспрессо. От у кого, а в Марти слід було навчитись по справжньому веселиться. Ми є знайомими так давно, але ми досить різні індивіди. Завжди весела, та як дитина, цього точно бракувало мені. Але я точно знала, що зараз побачу її і мій настрій поліпшиться. Довелось чекати не довго, бо я вже бачила її голову, і помахала їй рукою. З якимись пакетами, від дорогого бренду вона прямувала до нашого столика. Це певне, чуло все кафе "Затишний дім", бо її високий та тонкий каблук давав про себе знати.
-Привіт, люба.
-Марто, я рада тебе бачити, сідай.
-А обійняти, чи ти не сумувала за мною після трьох тижнів нашого розставання?
-О, Марто, прошу вибачення, звичайно.
Ми обійнялись, як в старі добрі часи. Тільки тепер я дуже чітко відчувала від неї запах дорогих парфумів. Та трохи погладила її біле, розмежене, пряме волосся. Тепло пішло по всьому тілу від приємних мені обіймів.
-Ну от тепер можна сісти. Слухай, люба, я скільки всього накупила, що дещо треба приміряти тобі, бо ти струнка, як струночка на скрипці, тим паче твоя темна одежа видає тебе не в кращому вигляді.
-О, Марто, я..
-Ні, ні, та ще раз ні. Я, навіть, не хочу цього чути, ти знаєш про це.
-Дуже дякую.
Я знала, що з їй краще нічого не доводити, бо все одно це кінчиться фіаско.
-Що ти замовила? Одне еспрессо? Боже мій, дайте я протру свої очі, де серветка?
-Марто.. - Я трохи розсміялась і на моєму обличчі з'явилася жадана мені посмішка. За це я й любила Марту, бо навіть сірі будні з нею здавалися нічим.
-Люба моя, що це? Ти нормальна? Ти цілими днями вколюєш на тій божевільній роботі, і  це все, що ти можеш собі дозволити. Так я знаю, в тебе є двоє дітей і чоловік, та ти зараз мені скажеш, що я зовсім розбещена, бо живу одна, але ж так не можна.
-Марто, послухай.
-Ні, це ти послухай, дорогенька. Мені набридло бачити твоє бліде обличчя, одноманітну зачіску (волосся зібране в краб) і ж саме страшне :ТЕБЕ НІХТО НЕ ЦІНУЄ! Ти в решті решт жінка, чи кінь, який безперервно працює, поясни мені?
-Марто, я знаю, що ти мене цінуєш..
Від цих слів, які я мовила, то ледь не розплакалась, але очевидно у Марти був зовсім інший план, бачила це по очах.
-Так збирайся ми йдемо.
-Але куди. - Я була збентежена цими словами.
-Я наголошую, а ти уважно слухаєш, і без заперечень. Ми йдемо в нормальний ресторан, яких у Києві, як ціле море, а ти обрала звичну забігайлівку, обираємо нормальну їжу і теревенимо без виразів "Марто, я вже поспішаю"
І знову заперечувати марно, та, навіть, часу для цієї думки не було. Марта швидко схопила мене за руку, що я ледь прихопила свій жакет. Але її це мало хвилювало. Вона швидкою ходою, а разом з нею пленталась я, йшла до виходу.
-Чао, красунчик - брюнет, і грукнула важкими дверима з пластику.
-Що ти робиш, Марто?
Мене це трохи розсмішило, на подив.
-А що? Чи хочеш сказати що не гарний.
Переглянувшись ми розсміялись. Марта, як і раніше тримала мене за руку і ми йшли швидкою ходою. У мене було відчуття, наче, ми на якомусь подіумі для дефіле.
-Я знаю чудовий ресторан через два квартали, від цього твого генделика. Там такі смачні десерти, ти маєш їх спробувати і померти кажучи слова "Боже, Марто, це прекрасно, як в Парижі".
І знову за нами ринув наш сміх.
-Марто, якби не ти, я б так і просиділа з чоловіком та дітьми в чотирьох стінах. Я легко обійняла її.
-Люба моя, життя..
Раптом обірвав якийсь дитячий та тримтячий голос малої дитини нашу розмову.
-Пробачте, будь ласка, ви б не могли дати трохи грошей?
Коли я обернулася в мене серце не розірвалось від болю. Переді мною стояла дівчинка, років восьми, вся тряслась від осіннього холоду і в якійсь білій сукенці, дуже подертій та обшартаній. А черевики були на неї дуже великими, але на вигляд теплими, єдине, що хоч трохи тішило мене, але вони, навіть, не були зашнуровані. Її голубі, такі голубі очі, просто змушували ридати моє серце. Чорне волосся, яке було вплетине в якусь ризиночку, теж бажало кращого. Обличчя замурзане, та й таке відчуття, що ця бідолашна дитина десь на шахті працювала всю ніч.
-Як тебе звуть? - підійшла я повільними кроками до дівчинки, ледь не з сльозами на очах.
-Інго, що ти робиш, це ж якась шарлатанка. Ти знаєш, скільки їх зара, що..
-Помовч, Марто.
Я присіла перед цією дівчинкою.
-Катя..
Її голос так тремтів, що Боже, як згадаю, то досі душа моя болить. Я попестила її по її чорному, як ніч волоссю.
-Катю, візьми мій жакет,він зігріє тебе.
-Дуже дякую, а як же ви?
-Мені не холодно.. - Ледь вичавила я, пустивши сльозу, але щоб швидко цьому зарадити, я знайшла спосіб.
-Давай, краще зашноруємо твої черевики, аби ти не впала. Так буде краще. Катя трималася своєю однією маленькою ручкою за моє плече, поки я шнурувала їх. Потім я надягнула жакет, та дуже щільно його зав'язала на все, що можна було.
-В жакеті є пару кишенькових грошей, біжи і купи собі щось поїсти, хочеш я допоможу тобі?
Я взяла її за руку та вже хотіла вести її до найближчого закладу, але вона різко зупинила мене.
-Ні, пані прошу. Я хочу купити букет квітів для такої гарної і витонченої леді, вона, як лебідь.
Марта саркастично засміялась, а потім додала :
-Ні, ну годі вже, ходім.
-Марто..
Я кинула на неї досить холодний погляд, тому їй довелося замовкнути.
-що ж відведи мене до тієї леді, як ти кажеш.
Катя, ледь не кинулась бігти, а я за нею.
-Не відставайте пані, вона зовсім поруч.
І ще мить.. За поворотом, у вітражі танцювала балерина. Я була вражена. На скільки вона була красивою. Її тонкі руки, пальці, ледь усе було.. Ідеальним.. Вона кружляла і кружляла без кінця, а люди, які сиділи у залі були так вражені цією красою юної балерини. Її чорне волосся наскільки щільно було зібране в пучок,чорне волосся що я була вражена, так дійсно вражена.. Бо вперше, за цим тонким вітражом за все своє життя я була так близко до мистецтва.. Вона була наскільки гарною.. Вся в білому.. Пуанти так вправно слухались її, а перлавутрові тіні грали на її віках..
-От ви де.. Що, балерина? Господи, цей кам'яний вік ще хтось спостерігає, Інго? Ні, дитину, я ще можу зрозуміти, а тебе??
-Помовч, Марто, і просто дивись...
-Так ні, в мене немає на це часу, я поспішаю, чао, зателефонуєш мені, бай.
Через декілька секунд уже і сліду подруги на площі не було.. А ми стояли.. В той момент я подумала, що незалежно від того бідний ти чи багатий, а твоєму серці має бути ця жага до мистецтва, бо інакше ти точно, що просто індивід, який нічим не цікавиться.. Мене вразила ця дівчинка, тому по завершеню танцю, я думала сама купити букет,а кишенькові нехай лишаться у неї в жакеті, і вона все ж поїсть... Ми разом підемо вручати букет квітів цій прекрасній балерині.. І раптом вона глянула на нас і посміхнулася нам. Ми стояли, як зачаровані, але від цієї посмішки так добре стало на душі.. А аплодесменти ніяк не стихали в її адресу.. І ринула перша крапля дощу з неба..


© Copyright: Анна Незборецкая
Перейти на страницу автора

Версия для печати
 
Жанр произведения: Повесть
Количество отзывов: 0
Количество просмотров: 24
Дата публикации: 30.10.18 в 14:58
 
 
Рецензии
Только зарегистрированные пользователи могут оставлять комментарии.Нет ни одного комментария для этого произведения.
 
   
   
© 2009-2018 Stihiya.org. Все права защищены.
Гражданско-поэтический портал.
Rambler's Top100