Логин:
Пароль:
 
 
 
Перше справжнє кохання..
Анна Незборецкая
 


~
Вулиця Карнабі - стріт у Лондоні в цей жовтневий день знову тішила дощем. Маленькі провулечки, багато студій.. Жодної душі. Хіба що, люди в своїх будинках зайняті хто чим. Але мою увагу та всю зосередженість зовсім не цікавлять всі ці дріб'язкові деталі. Моя розповідь падає на одного хлопця, який зараз плентається одним із цих провулків, по яких стікає дощова вода. Він один. Здається занурений у щось. Лиш знаю, що цього дивакуватого (бо не всі йдуть під такою зливою, як з відра) звуть Ділан Блек. Юна душа в 16 років була заповнена смутком, як і цей дощ. Промок увесь до нитки, навіть думки. Вони нормально не виконували свої функції, бо він просто плентався під зливою. Не йшов, в кращому випадку біг, а просто плентався. Його чорне волосся прийняло вже тисячу дощових крапель, які повільно стікали, але це хлопця мало бентежило в той момент. Як же він нічого не хотів. Хоч дай пістолет - застрелиться. Чесно, так би і зробив. Він виглядав мужнім у свої 16,але зара - ні. Його душу поранено від кохання. Про це, навіть, свідчила чорно - біла в полоску на Ділані футболка, і тепер для нього настала чорна смуга. Як же я його розумію.. Неначе дощ змиває всі гріхи, та ніхто абсолютно, не турбує.. Ти просто йдеш і не думаєш куди, про свої дії, тобі не до цього. Але по при це, він зайшов в найближчу корчму. Верніше приплентався. Зайшов і одразу відчув тепло, бо в закладі було досить тепло. Ділан почав обсихати, як якась лахмата собака. Його взір впав на порожній дерев'яний столик, у досить людній корчмі. Людей було, як у діжці, і кожен розмовляв голосно, досить голосно, я б сказала. Але Ділан не чув їх. Навіть по при те, що він не любив алкоголю, а зараз бачив, як 40-річні чоловіки розпивають пиво і бельмечуть казна - що - байдуже... Йому байдуже.. Так справді.. Він наскільки був занурений в себе, що просто пішов до свого столика та сів. Не для того, аби щось замовити, а щоб зібратися з думками. Точніше подією, яка трапилася сьогодні. Коли ще світило сонечко і він мав її.. Беллу.. Його Беллу.. Ту, яка в дійсності, як те сонце, як ангел з веснянками на обличчі та рудим з кучерями волоссям. Йому здавалося, що це назавжди.. А тепер ця ілюзія рухнула в одну мить, як картковий будинок, і від цього було боляче.. Вона пішла від нього.. І не просто пішла, а до іншого.. До його друга.. Колишнього друга.. Сьогодні вона не була тим сонечком, яке він знав. Бела кричала, казала що кохає Остина (його колишнього друга), казала все, що так болить Ділану.. І просто пішла.. Він перевів подих.. Йому набридло про це думати, душа вже надто боліла. Він нарешті підняв голову. Його погляд упав до однієї дівчини, яка теж була сама, і солом'яною трубочкою розбавляла апельсиновий коктейль. Вона так уважно дивилася на дощ, бо сиділа поруч з вікном, а Ділані дивився на неї. Можливо, йому було так легше. Прийнанні на декілька хвилин. Її сплетений сірий кардиган підходив до сьогоднішньої погоди. Вона підперла однією рукою свою голову, наче сумувала, чи що.. Дівчина почала поправляти своє волосся і тут помітила, як Ділан дивиться на неї. Вона зніяковіла та посміхнулася. У неї були дуже блакитні очі і біле волосся. Навіть дуже біле. Ділан легко посміхнувся у відповідь. Але йому нічого не хотілося, тому він попрямував геть з корчми, так і не дочекавшись офіціанта, який так заклопотано бігав і обслуговував п'яний соціум, який знаходився тут. Ділан поплентався до виходу, і через 10 секунд його знову омивав дощ.. Він стояв і врешті думав куди прямувати, нарешті його мозок прокинувся.
-Чекай - но...
Ділан почув добре дівочий тихий голос зі спини і обернувся. Перед ним стояла та дівчина, на яку впав його кругозір.
-Так, слухаю.
Він повільно підійшов до неї.
-Я не знаю хто ти, раніше я тебе тут не бачила. На вигляд ми однолітки, та по логіці мали б вчитися в одній школі, але ж ти не тутешній так? При кінці вона додала посмішку.
-Чого тобі треба?
-Ти мені здався сумним, навіть дуже. - Видно, як дівчина хвилювалась після цих слів.
-І? Що сумних людей ніколи не бачила хочеш сказати? Послухай - но відчепись від мене. Чого тобі треба?
-Я ніколи цього не робила.. Але хочу спробувати з тобою.
-Що спробувати? - Ділан усміхнувся йому було цікаво.
-Ось це..
Ще мить і Ділан вже цілувався з нею, сам того не знаючи чи не бажаючи. Дівчина робила це наскільки майстерно, що не скажеш, що це був її перший поцілунок.
-Ого, ну ти..
Ділан просто закляк..
-Хто ти така?
-А ти?
-Я Ділан.
-Я Афалонія.. Ходімо зі мною, погуляємо під дощем?
-Навіщо ти це зробила?
-Я не знаю.
В ту мить, Афалонія нагадувала Ділану маленьку дівчинку. Хоча її маленький зріст справді лише підкреслював його думки.
-Ну ходімо ж, чого ти стоїш?
Афалонія взяла його за руку і вони разом пішли під дощ. Верніше побігли.. Вона сміялась, а йому її сміх дарував спокій. Так, він втратив Беллу, але лише для нового місця в його серці. Вони бавились, як діти.. Йшли самі не знають куди.. Як би я хотіла, аби це що трапилось з Діланом траплялися з усіма людьми.. Щоб коли ти звільняєш місце, то воно не порожніло, а заповнювалось новою людиною і набагато кращою.. Як жаль, що це не з  усіма нами трапляється.. Може, Ділан просто вірив в диво і нам теж варто в нього повірити?
Хто знає.. Може, Афалонія подарує йому нову історію, і кращу за попередню.. Так, їх зустріч, наче дурниця, але ми всі іноді робимо дурниці. І від деяких дурниць ми по справжньому щасливі.. Варто лише не боятися..

© Copyright: Анна Незборецкая
Перейти на страницу автора

Версия для печати
 
Жанр произведения: История
Количество отзывов: 0
Количество просмотров: 33
Дата публикации: 31.10.18 в 14:58
 
 
Рецензии
Только зарегистрированные пользователи могут оставлять комментарии.Нет ни одного комментария для этого произведения.
 
   
   
© 2009-2018 Stihiya.org. Все права защищены.
Гражданско-поэтический портал.
Rambler's Top100