Логин:
Пароль:
 
 
 
6 вечора..
Анна Незборецкая
 


Це була 6 вечора. Наближено було до зими, але останні промінці сонця все ж не хотіли здаватися і говорили, що зараз осінь. Надія впевненою ходою пускаючи пар з рота, відчуваючи цей холод, який пробирав її, не дивлячись, що на ній тепле чорне, від хорошого бренду пальто, а поверх яскравий шарф, трошки не додавали їй тепла. Це був Санкт - Петербург, там наче все здається холодним. Дівчина років 20 - ти попрямувала в напрямку першого ліпшого автобуса. Зайшовши в середину дала за проїзд і вибрала вільне місце. Здається, його не треба вибирати, адже крім неї в автобусі ще був якийсь хлопець, який так натхненно слухав музику в своїх наушниках.
Вона обрала місце поруч з вікном, і поки автобус не вирушив Надія дивилася навкруги краєвиду з вікна :їй в очі кинулась молода пара, яка цілувалась, немов так жадібно. Десь секунд 10 і вона відвела свій чарівний погляд від закоханої пари перевівши подих. Потім глянула на хлопця, і отримавши нуль уваги від нього сперлась на спинку крісла і чекала поки водій вже вирушить.
-Ми вирушаємо, заходьте кому ще треба! - командним тоном сказав водій, який уже був в літах.
-Чекайте - но, не кричить, я ще зайду і поїдемо з Божою поміччю.
До автобуса зайшла бабуся, дуже стара така, палиця була їй в поміч в пересуванні. Надя навіть не підняла голови, дивлячись на свій шарф, а от бабуся саме кинула взір на неї і обрала собі поруч з нею місце. Єдине, що зробила Надя, це підправила свою матову червону помаду на губах і не певне глянула на бабусю. Автобус рушив. 5 хвилин в ньому була цілковита тиха, і лише старомодна музика водія додавала звуку.Надія лиш замріяно споглядала у вікно, дивлячись, як дерева спішать на фоні кінця осені..
-Щось сталося, дитино? - голос у бабусі був такий потішний, як колискова в дальню ніч.
-Перепрошую?
-Я тебя питаю, щось сталося?
-Ні, з чого ви взяли? - Надя зберігала спокій.
-Просто так здалося, надто ти вдумчива вже скільки часу.
-Я завжди така - з посмішкою сказала дівчина.
-Я життя вже ціле прожила, то можу сказати з певною душею, що веселиться треба, а для горя и печалю завжди місце знайдеться.
-Дякую, бабусю.
-Бачу, щось тривожить душу твою?
-Так, це правда.. - зітзнула..
-Що таке? Можеш сказати? Дивись ми з тобою через декілька хвилин по різних світах розійдемось, ти в одну сторону, а я в іншу, то втрачати тобі нічого.
-Правду кажите. Пробачте, як вас звуть?
-Надія.
-Треба ж таке, мене теж.
-Мені уже 80 років, то я вже ціле життя прожила, як треба дам пораду..
-Надя повернулась до бабусі всім тілом.
-Бабусю, я.. Я не живу тут.. Санкт-Петербург не моє місце. Приїхала сюди аби навістити тітоньку. - Видно було, як Надя продумує кожне своє слово. - Розумієте, тут я не можу знайти себе, та й не тільки тут взагалі будь - яке місце не рідним мені здається. Я думала, що переїду сюди, та життя зміниться, але.. Зараз я повертаюся з чортової роботи перукаря, в світі є скільки чудових професій, а перукар.. Неначе, все стало.. Я тільки тут два тижні, а здається, що вже кінець життя..
-А де мешкаєш, насправді? - бабуся зацікавилась її розповіддю.
-В Чернівцях. Там все інше :і люди, менталітет.. Ще й хлоп кинув.. Казав, що кохає, а..
-Чернівці, то дорогенька моя місце справжніх людей, та.. Була якось там, то досі пам'ятаю..
-Справді там були?
-Ой, та то ще по молодості, знаш, як не сиділося.. Там і чоловіка свого майбутнього знайшла..
-Нічого собі - Надя була вражена. - Знаєте, мені здається, що тоді був інший час..
-Ні, дорогенька, ні.. Час стоїть на місці, він не змінний, а люди міняються..
-От як жити, скажіть? - Надя так безтурботно глянула на бабусю і обійняла її..
-Будеш жити, будеш не горюй - Звернувся водій з сивими вусами. - От і твоя зупинка, виходь Надя.
-Дякую вам бабусю, благослови вас Бог.. - Надя цілувала руки бабусі.
-Ну як не побачимося вже, то доля така.. Ступай дитино, давай..
-Допобачення..
-Моя теж зупинка, - сказав брюнет, який слухав ще хвилину тому музику в наушниках.
Вони вийшли в дуже людну площу, і Надя, вже по очах було видно, знала свій маршрут.6:20..
-Чекай.. - обізвався той брюнет з автобусу.
-Надя, так?
-Так.. - В її очах була цікавість.
-Якщо хочеш я тобі проведу екскурсію по Санкт Петербуру, я це місце знаю, як свої п'ять пальців, я ж не дві неділі мешкаю тут з рештою.. - Він посміхнувся..
-Як тебе звуть?
-Можна просто Кіря,і я теж з Чернівців..
-Добре, Кірю, я б з радістю, але зараз поспішаю..
-А хто сказав, що зараз? Він взяв її руку, і просто маркером, який дістав з кармана своєї куртки написав їй номер свого мобільного.
-Зізвонимось, Надю? - він говорив це з такою надією..
-Добре - з посмішкою і сама того не віручи сказала дівчина. - Чекай, ти ж був в наушниках, як все чув?
-Наша бабуся вже давно поїхала чарівним автобусом, тому думаю вона вміє ворожити.. Все магія..
Надя розсміялась) Кіря взяв і поцілував її у щічку, а потім на вухо додав пошепки :
-А хлопець який кинув - козел.
І він пішов лишивши по собі загадку. Надя все стояла так і дивилася йому у слід, поки його силует не згубився в людях. Глянула на номер телефону на руці і пішла для себе точно звичним і знайомим маршрутом..




© Copyright: Анна Незборецкая
Перейти на страницу автора

Версия для печати
 
Жанр произведения: Повесть
Количество отзывов: 0
Количество просмотров: 18
Дата публикации: 08.11.18 в 00:00
 
 
Рецензии
Только зарегистрированные пользователи могут оставлять комментарии.Нет ни одного комментария для этого произведения.
 
   
   
© 2009-2018 Stihiya.org. Все права защищены.
Гражданско-поэтический портал.
Rambler's Top100